Олійник Юрій
Як визначити те, чого немає?

Тип документу: 
Автор(и): 
Мова оригіналу: 
Постійний ідентифікатор iPhil:
Анотація:

Деякі міркування щодо онтології можливого

Дивне запитання, чи не так? Якщо чогось немає, то його таки немає, і крапка. І який смисл те “щось” визначати?

А проте, якщо не поспішати з висновками, то можна з подивом виявити, що все наше життя здебільшого якраз і складається з того, чого немає. Наприклад, воно, наше життя, не лінійне, а дискретне. Що це означає? Це означає, що воно може перерватися у будь-який момент. Із кожного попереднього моменту не випливає з необхідністю кожен наступний момент. Будь-якої хвилини кожен з нас може померти, і єдине, що утримує нас на “цьому світі”, - уповання на те, що цього не станеться саме зараз, у даний конкретний момент, і що, сказавши “А”, ти все-таки встигнеш сказати і “Б”. До слова, це уповання або надія, або віра (безвідносно до того, усвідомлена вона чи не усвідомлена) взагалі ні на що не спирається, оскільки віра, за визначенням, це те, що спирається лише на себе саму. Тобто без будь-яких на те підстав ми чомусь упевнені в тому, що наступної миті ми також продовжимо наше життя. Єдине, що підсилює нашу упевненість, так це думка про те, що у нас є певні можливості для продовження життя у кожен наступний момент. Тобто наше життя ґрунтовано лише на його можливості, або, як кажуть філософи, життя є лише можливістю життя.

Візьмемо інший приклад. Ваш друг, котрий на даний момент (коли ви читаєте ці слова) не перебуває у полі вашого сприйняття, він існує? Враховуючи те, що життя дискретне і може урватися будь-якої миті, чому ви так упевнені в тому, що він існує? Адже, кажучи відверто, в даний конкретний момент шанси того, що він існує, і того, що його не існує, є рівними. І якщо визначати стан, в якому перебуває той ваш друг по відношенню до вас, то цей стан буде чимось третім, що знаходиться десь посередині між існуванням і неіснуванням. І все, що ви можете про це сказати, то це те, що ваш друг у даний момент можливо або потенційно існує. А для того, щоб усе це не виглядало так песимістично, уявіть, що для вашого друга (якщо він таки існує в даний конкретний момент) ви перебуваєте точно в такому самому стані можливості або потенційності.

Зрозуміло, що все сказане вище стосується не лише друзів, а й усього того близького і далекого, що нас оточує. Адже навіть у фізиці будь-яка елементарна частинка може проявлятися, залежно від зовнішніх умов, або як хвиля, або як корпускула, або як щось третє. Тобто вона є просто можливістю бути тим або тим. Пояснюючи причини нерозуміння філософами деяких результатів сучасної фізики, відомий фізик Стівен Гокінг приводить для прикладу нерозуміння філософами уявного експерименту “Кіт Шредінгера”. Суть експерименту: кіт перебуває у закритій коробці, на яку націлено р/а гармату, яка може вистрілити, якщо радіонуклід розпадеться; імовірність такого розпаду 50:50; після того, як коробку відкрили, кіт виявиться або живим, або мертвим; але поки він перебуває в коробці його “квантовий стан” буде поєднанням живого кота і мертвого кота; у рамках звичайної психології такий стан навряд чи можна уявити. Стівен Гокінг:

“Проблема [розуміння] виникає тому, що вони [філософи] побічно користуються класичною концепцією реальності, де об’єкт має визначену і єдину передісторію. Але весь фокус в тому, що у квантової механіки інший погляд на реальність. Згідно з ним, об’єкт має не одну передісторію, а всі можливі передісторії. У більшості випадків імовірність якоїсь однієї передісторії скасовується імовірністю дещо іншої передісторії, але в певних випадках імовірності сусідніх передісторій посилюють одна одну. І одну з цих посилених передісторій ми бачимо як передісторію об’єкта.

У випадку з котом Шредінгера дві можливі передісторії посилили одна одну. В одній кота застрелили, в другій – він залишився живим. У квантовій теорії обидві можливості можуть існувати разом. Але деякі філософи збиваються з пантелику, оскільки побічно припускають, що кіт може мати лише одну передісторію”. [1]

Поєднуючи приклад з другом і приклад з котом Шредінгера, не так і важко зрозуміти, що поняття “можливість” або “потенційність” має кардинальне значення не лише в квантовій фізиці, а й у нашому звичному світі.

Не важко зрозуміти і те, чому в історії філософії ці поняття не були предметом окремих досліджень до початку 20 ст. Філософські дебати зосереджувалися довкола головних понять, визначених ще Парменідом, - буття та небуття. “Можливе” акцентувалося переважно лише у його зв’язку з “дійсним”, “випадковим”, “необхідним” по відношенню до буття. І хоча Арістотель припускав, що все виникає зі сфери можливого [2],проте філософські пошуки змістилися в поле існування або не існування так зв. “абстрактних об’єктів” або ідей (видів) Платона.

Питання про те, що “могло б бути, але не стало”, тобто питання про можливості як такі (mere possibilia), відійшов на другий план. Так сталося здебільшого завдяки Гегелю, який висміяв тих, хто насмілювався таке питання задавати.[3] Гегель розумів можливість лише як можливість у мисленні, як “рефлексію-в-саме-себе”: “Можливість, як те, що є лише внутрішнім дійсності, є саме через це також і зовнішньою дійсністю або випадковістю. Випадковість є загалом лише чимось таким, що має основи свого буття не в самому собі, а в іншому. Це той образ, в якому дійсність вперше постає перед свідомістю, і який часто плутають із самою дійсністю”. [4]

Втім, деякі філософи таки переймалися таким “смішним” питанням. Одним з них був чеський філософ Бернард Больцано (1781-1848), який першим заявив про те, що сфера можливого є більшою, ніж сфера реального, і що існують об’єкти, які є просто можливостями. Вони не проявлені у просторі та часі і не є ланками у причинно-наслідкових ланцюжках, але могли б такими бути.

“[...] крім речей реальних, тобто тих, що мають буття, існують також інші речі, що мають просту можливість, а також ті, які ніколи не можуть стати реальністю, напр., припущення та істини як такі”. [5]

“Не всяка річ є реальною і має бути реальною. Хіба ми зазвичай не кажемо про речі, які знаходяться у сфері простої можливості, як про такі, які, однак, не мають реальності, як і про ті, які через певний час стануть реальними? Ось чому свідомо неправдивим є те, що не-реальне – це ніщо. Таким чином, у тому сенсі, в якому можна говорити про те, що існують можливості, які не є реальними, можна говорити і про те, що, хоч істини як такі не є чимось реальним, а проте ці істини існують ”.

“[...] мені видається безперечним, що існують також речі, що не мають реальності, напр., будь-яка річ, яка є просто можливою, крім того, всі судження та істини як такі, а також їх частини, тобто ідеї як такі. Як я показав у декількох місцях “Теорії науки”, я також надаю великого значення тому, в якому розумінні “є” та “існують” використовується по відношенню до таких об’єктів”.

Крім того, у своїй основній праці “Теорія науки” Больцано пропонує таке:

“Звичайно, можна оперувати лише двома категоріями, поділяючи сферу поняття “щось” на два класи – можливого і неможливого, і на цьому зупинитися. Але можна піти далі, поділяючи можливе на реальне і нереальне або на те, що стає реальним, і на те, що не стає реальним”.

Тобто Бернард Больцано був першим, хто спробував визначити онтологічний статус “просто можливості” (mere possibilia), визначити місце можливості серед категорій реального та існуючого.

Больцано писав про два класи можливих нереальних об’єктів: (1) абстрактні об’єкти, наприклад, судження й концепти (як елементи судження, які не належать до самого судження) [6], або математичні об’єкти, такі як цифри та геометричні фігури – тобто об’єкти, що не можуть стати реальними, і (2) нереальні об’єкти, які є можливими і які могли б стати реальними; наприклад, просто можливі коні, просто можливі гори і т. п.

Сучасний американський філософ Бенжамін Шнайдер, який “реанімував” ідеї Больцано про можливості, вказує на три причини того, чому учні Больцано не сприйняли його вчення, і чому на досить тривалий період про це вчення взагалі забули:

“Я можу припустити, що цьому сприяли щонайменше три фактори: по-перше, зауваження Больцано розкидані серед його праць, і читачі могли їх просто не помітити. По-друге, загальні сумніви щодо онтологічних рамок mere possibilia могли стати мотиваційними для ігнорування або неправильної інтерпретації тих епізодів, де Больцано найбільше переконаний у таких речах. І, по-третє, як ми побачили, Больцано сам міг ввести в оману деяких своїх читачів, наводячи у найвирішальнішому місці приклад, що суперечить його власній теорії”. [7]

Якщо розглядати лише ці причини, то головною серед них була, звичайно, друга, а саме: недостатня онтологічна визначеність поняття “можливість”.

Австрійський філософ Алексіус Мейнонг у своїй основній праці “Теорія об’єктів” (1904) вказував на те, що за своїм онтологічним статусом всі речі поділяються на три категорії: (1) ті, що є у просторі і часі (стіл, гори і т. п.); (2) ті, що є лише в просторі (математичні фігури, числа, теорії, припущення); (3) ті, що є в даності (в даності є все, це самий елементарний спосіб буття речей; наявність таких неіснуючих об’єктів підтверджується нашою здатністю про них думати, бути інтенціональними, тобто мати по відношенню до них певні наміри. На цьому останньому рівні всі речі є “індиферентними” по відношенню до існування та неіснування. [8]

Теорія об’єктів Мейнонга має велику кількість послідовників (див., напр., праці Е. Маллі, Д. Фіндлея, К. Ламберта, Т. Парсонса, Б. Шнайдера, Р. Крісгольма, Е. Зальти та ін.).

Сучасний американський дослідник Едвард Зальта відомий передусім своєю теорією абстрактних об’єктів. [9] Розвиваючи вчення Платона про ідеї (види) і спираючись на праці Мейнонга та Маллі, Зальта намагається обґрунтувати логічний статус абстрактних об’єктів, формалізувати їх онтологію.  

На його думку, “існувати” означає мати місце у просторі та часі. Звідси: абстрактними є об’єкти, що не займають місця у просторі та часі. [10] Будь-який існуючий предмет є набором притаманних саме йому властивостей і відношень, якими він і вирізняється як даний предмет (“nuclear properties”, за Мейнонгом), а також тих, якими він не вирізняється, оскільки вони можуть характеризувати і будь-який інший предмет (“extra-nuclear properties”, за Мейнонгом). 

“Ці властивості і відношення є “звичайними” властивостями і відношеннями існуючих об’єктів. Маллі, Мейнонг, Парсонс та інші називають їх “нуклеарними” відношеннями (Ротлі називає їх відношеннями, “що характеризують”). Вони відрізняються від “екстрануклеарних” відношень, таких як бути абстрактним, бути такими, про які можна думати, писати, молитися, бути більш знаменитим, ніж… і т. п. Відмітимо, що багато які з них є “інтенціональними” відношеннями. Можна легко уявити, що абстрактні об’єкти проявляють ці екстрануклеарні відношення. […] Таким чином, ми припускаємо, що абстрактні об’єкти – це ті, що не проявляють нуклеарні відношення”. [11]

Окрім того, серед абстрактних Зальта вирізняє також групу об’єктів, в яких “зашифровані” (encode) лише екстрануклеарні (не визначальні) властивості. Ця група об’єктів проявляє, таким чином, “порожні властивості” (vacuous properties) предмета. Саме до таких належать, наприклад, такі абстрактні об’єкти, як “округлий квадрат” або “золоті гори”. [12]

Таким чином, на думку Зальти, крім існуючих об’єктів і абстрактних об’єктів, слід говорити і про можливі об’єкти (“possible worlds”). [13] Ці “світи” і є об’єктами, які не існують, але які могли б існувати: “певні абстрактні об’єкти проявляють риси, що нагадують платонівські форми, інші абстрактні об’єкти проявляють риси, що нагадують лейбніцівські монади, а ще інші – риси, що нагадують можливі світи”. [14]

Розглядаючи питання про те, що таке можливість як така (mere possibilia), слід згадати і про відому теорію Карла Поппера про три світи, викладену ним у циклі лекцій, прочитаних у США в 1970-х роках. У лекції “Три світи” (Мічиганський університет, квітень 1978 р.) він наводить головні положення своєї теорії:

Світ 1 “складається з фізичних тіл: каміння та зірок; рослин і тварин; але також радіації та інших форм фізичної енергії. […] За бажанням, ми можемо поділяти цей фізичний світ на світ неживих фізичних об’єктів і на світ живих біологічних об’єктів; хоча різниця між ними не є визначеною (is not sharp)”.

Світ 2 – “ментальний або психологічний світ, світ нашого відчуття болю або задоволення, наших думок, наших рішень, наших уявлень і наших спостережень; інакше – світ ментальних або психологічних станів чи процесів, - світ суб’єктивного досвіду. […] Світ 2 є надзвичайно важливим, надто з людської точки зору або моральної точки зору”. “Світ 2 можна поділяти по-різному. За бажанням, ми можемо відділити цілковито усвідомлений досвід від снів або від підсвідомого досвіду. Можна також розділяти свідомість людини і свідомість тварин”.

Світ 3 – “світ продуктів людського розуму, таких як мови, казки, історії та релігійні міфи; наукові гіпотези та теорії і математичні конструкції; пісні та симфонії; картини і скульптури. Але також літаки і аеропорти та інші технологічні досягнення”.

Примітно, що Поппер вважає всі об’єкти Світу 3 реальними, і мова не лише про матеріальне втілення, скажімо, наукової теорії або задуму винахідника, а й про саму ідею цієї теорії або цього задуму. Вони, ці ідеї, теж є реальними та існуючими: 

“Чи є об’єкти Світу 3, такі як теорії Ньютона чи Енштейна про гравітацію, реальними об’єктами? Чи вони є просто фікціями, як стверджують і матеріалісти, і дуалісти? Чи є ці теорії як такі нереальними, а реальним є лише їхнє втілення, як могли б сказати матеріалістичні моністи; в тому числі, звичайно, їхнє втілення в нашому мозку і в нашій вербальній поведінці? Чи, як могли б сказати дуалісти, реальними є не лише ці втілення, а й також наш мислений досвід, наші думки, спрямовані на ці фіктивні об’єкти Світу 3, але не самі об’єкти Світу 3?

Моя відповідь на цю проблему – і, звичайно, головна теза мого виступу – полягає в тому, що об’єкти Світу 3 є реальними;  реальними в сенсі, дуже близькому до того, що фізикалісти називають фізичними силами та силовими полями, реальним або реально існуючим ”.

Головним аргументом Поппера є те, що Світ 3 істотно впливає на (і багато в чому визначає) Світ 1. Деталізуючи аргумент, Поппер стверджує:

“Я стверджую, що ми можемо і, безперечно, повинні чітко відмежовувати знання в суб’єктивному сенсі і знання в об’єктивному сенсі.

Знання в суб’єктивному сенсі складається з конкретних інтенцій, зокрема з очікувань; воно складається з розумових процесів Світу 2 з їхньою кореляцією з процесами, що відбуваються у мозку у Світі 1. Його можна описати як наш суб’єктивний світ очікувань.

Знання в об’єктивному сенсі складається не з розумових процесів, а із змісту думок (thought contents). Воно складається із змісту наших лінгвістично сформульованих теорій; того їхнього змісту, який може бути, принаймні приблизно, перекладений з однієї мови на іншу. Об’єктивним змістом думки є те, що залишається інваріантним при достатньо вдалому перекладі. Кажучи більш реалістично: об’єктивний зміст думки – це те, що перекладач намагається зберегти інваріантним, навіть якщо він часом вважає таку задачу надзвичайно складною ”.

“Тобто Світ 2 діє як посередних між Світом 3 та Світом 1. Але саме від Світу 3 залежить здатність Світу 2 змінювати Світ 1”. [15]

З розвитком цифрових технологій сфера можливого (або того, чого немає) істотно розширилася. До неї увійшло те, що ми сьогодні називаємо віртуальною реальністю, тобто реальність, симульована за допомогою широкого спектру інтерактивного обладнання. Щодо стосунку віртуальної реальності до нашого питання про можливості, то цікавими виглядають спроби визначити саме поняття “віртуальна реальність”, надто тенденція до (1) матеріалізації віртуальної реальності та (2) виокремлення її в особливу категорію об’єктів.

Крім загальновідомого визначення віртуальної реальності (як симулювання реальності за допомогою інтерактивного технічного обладнання), виразними в цьому плані є спроби визначити віртуальну реальність як “недостатньо визріле, недороджене буття і одночасно – буття, що не має роду, що не досягло “постановки в рід”. Це – недонароджене буття як в сенсі таксономічних категорій, так і в сенсі того, що народжує буттєвий імпульс”. [16] За цим “нерозвинутим буттям” не складно побачити платонівське “те, що вічно виникає і ніколи не стає сущим” (так Платон визначав світ реалій, див. “Тімей”, 28).

Ще однією, не менш цікавою, є спроба визначення віртуальної реальності як будь-якого перекладу подій емпіричного життя у знакову форму. [17] У цьому розумінні, віртуальною реальністю можна назвати і весь образ нашого світу в нашій свідомості, причому єдина різниця між цим образом і іншими віртуальностями полягає в його озвичнілості. [18] Щоправда, при цьому виникає вже не проблема віртуального, а проблема того, що таке реальне, реальність.

Для того, щоб наблизитися до розуміння природи віртуальної реальності, слід звернутися до її витоків. Відтак можна зрозуміти, що виникнення віртуальної реальності можна сміливо відносити принаймні до 12 ст. до н. е. Саме в цей час у Стародавньому Єгипті з’являються перші (бронзові) дзеркала, які, на мою думку, стали першим інтерактивним “обладнанням” для дублювання реальності (точніше, для створення іншої реальності, оскільки зображення в дзеркалі не є точною копією оригіналу). В Європі та Азії перші бронзові та мідні дзеркала поширюються, як вважають дослідники, у 8-6 ст. до н. е. Цікавим і прикметним є те, що саме в цей – “віховий” (за К. Ясперсом) – час в Індії з’являється Будда, в Китаї – Лао Цзи та Конфуцій, у Середній Азії – Заратустра, у Палестині – біблійні пророки, в Греції – філософи Мілетської школи. Втім, до дубльованої (або твореної) реальності слід, очевидно, віднести і міфологічну реальність як її розуміли в стародавніх суспільствах, або й загалом усю сферу релігійного (з його екстатичними станами, видіннями та ін.). Тобто зрозуміло, що віртуальна реальність здавна була неодмінною супутницею людини. Зрозуміло й інше: те, що ми сьогодні називаємо віртуальною реальністю, належить все-таки до ментальних конструкцій – абстрактних об’єктів. І нема сенсу виокремлювати її в особливу категорію.

З усього наведеного вище випливає: (1) у працях більшості дослідників сфера можливого збігається з межами абстрактного, тобто поняття можливості прив’язується лише до людини як носія абстрактного мислення; (2) можливе виступає як таке лише у відношенні до існування (буття в традиційному розумінні, як те, що може або не може існувати); (3) намагаючись визначити онтологію абстрактних об’єктів (розумових конструкцій), дослідники прямо або побічно виокремлюють групу об’єктів, що є просто можливостями (mere possibilia) – тим, що могло б бути, але не стало.

Слід визнати, що поняттю можливого як такого (mere possibilia) - того, що могло б бути (існувати), але не стало (не існує) – в історії філософії визначено другорядне місце. Причиною послужив знов таки той самий вираз Парменіда “є, власне, буття, а небуття – немає”. Хоча М. Гайдеггер в “Листі про гуманізм” і в праці “Час і буття” вказував на те, що правильний переклад парменідівського έζτι (що його перекладають як “є” або “існує”) звучить як “є (існує) можливість”. Тобто правильний переклад парменідівського твердження звучить як “є (існує) можливість буття, а небуття - немає”. [19]

Спробою вийти за межі буття та небуття у визначенні можливого можна назвати знану працю російського філософа М. Епштейна “Філософія можливого” (“Философия возможного”). Автор використовує три види модальностей: онтологічні (буттєві), епістемологічні (пізнавальні) та потенціонні, досліджуючи їх з точки зору можливості (“могуществования”, предикат “могти”, рос. “мочь”), і одержує 28 модальних категорій, виведених з однієї спільної для всіх ознаки “могти” (“мочь”). Наприклад, до категорій буттєвої модальності належать можливе, необхідне і випадкове; на основі поєднання “могти”, “бути” та заперечення виникають такі модальні ознаки: можливе (може бути), випадкове (може не бути), неможливе (не може бути) і необхідне (не може не бути).

Важливим для нас є те, що автор визначає можливість як головну по відношенню до буття та небуття.  

“Філософія модальності виходить за межі як ессенціалізму, що допускає буття самостійних сутностей, так і екзистенціалізму, що вважає за основу всього сутність самого буття, чисте існування або його заперечення “ніщо”.

Істинно іншим по відношенню до “бути” є зовсім не його заперечення (“не бути”, “ніщо”), а “могти” як особливий модус або стан, що його неможливо перекласти на мову буття. Про “те, що може” або “можливе” неможливо сказати ні що воно є, ні що воно не є. Якщо філософія існування (екзистенціалізм) протягом ХІХ-ХХ століть виявила себе у такій різкій і плідній опозиції до філософії сутностей (ессенціалізму), то можна очікувати, що ХХІ століття, у пошуках альтернативних шляхів для філософії, знайде для неї основу в категорії “могти” і стане добою посибілізму”. [20]

З такими висновками важко не погодитися. Проте, як на мене, М. Епштейн все ж залишається “прив’язаним” до системи “буття-небуття”, оскільки в категорії можливого вирізняє випадкове і необхідне (по відношенню до буття), тобто все-таки “перекладає можливе на мову буття”. Інакше: його формалізація можливого належить переважно до сфери вербального. А статус можливості як такої (mere possibilia) залишається нерозкритим.

Стрімке підвищення рівня зацікавленості дослідників у вивченні сфери можливого у 20 ст. пов’язане, безперечно, з розвитком квантової фізики, згідно з якою на рівні мікросвіту аксіома “буття = існування” не спрацьовує, адже є багато станів, які неможливо описати у термінах буття та небуття, існування та неіснування. Цікаво і те, що більшість дослідників, які з тих чи тих позицій вивчають питання, пов’язані з поняттями можливого, абстрактного, віртуального, прямо або побічно вказують на те, що сфера можливого є ширшою, ніж сфера існуючого, але при цьому залишаються на жорсткій позиції “буття є, а небуття – немає”. І критика сучасного посибілізму ведеться здебільшого саме з цього боку.   

Основоположною тезою класичного посибілізму як вчення про можливості якраз і є розмежування таких понять, як буття та існування (реальність). Об’єкт може бути, але не існувати. [21] Це важко зрозуміти з позиції “буття є, а небуття – немає”. Але якщо ми хочемо хоч якось примирити ту таки квантову механіку з нашою буденністю (зрозуміти, скажімо, як плинний і мінливий світ часток може сприйматися нами як сталий світ об’єктів) або зрозуміти, що таке абстрактні об’єкти чи віртуальна реальність, нам слід прийняти тезу про те, що буття – поняття, набато ширше, ніж існування, і що існування – це лиш одна з форм буття.

Для зняття дилеми “буття/небуття” слід, на мій погляд, ввести нове поняття, що включатиме в себе і існування (все те, що охоплено традиційним поняттям “буття”), і неіснування (традиційне “небуття”) як складові.

Таким поняттям може стати потенційоване буття або буття можливостей. [22]

Кажучи просто, потенційоване буття – це буття всього і у всіх смислах. Це безконечна сукупність (або потік) всього, що “було, є і буде”, який включає в себе і все те, що могло б бути, але не стало. Це буття принаймні двох видів можливостей – проявлених (реалізованих в існуванні) і непроявлених (нереалізованих в існуванні).

До світу проявлених можливостей, крім матеріальних об’єктів, слід віднести і всю сферу абстракцій, тобто мислимих або уявних об’єктів. До світу непроявлених можливостей – все те, що так чи інакше постійно ухиляється від нашого безпосереднього сприйняття, розуміння, тобто те, що в кожен даний момент знаходиться за межами нашого розуму. 

Обидва світи можна поілюструвати на такому простому прикладі: якщо поглянути на свою власну фотографію, “повернувши очі душі”, то можна легко помітити, що на ній “зображено” не лише те, яким ви були на момент фотографування, а й те, яким ви могли б стати на той момент. Тобто на фотці наявні не лише всі ваші реалізовані (проявлені) на той момент можливості, а й усі ваші нереалізовані (непроявлені) можливості. Вони, ці ваші нереалізовані можливості, також втілені у ваше зображення. Пам’ятаєте, як у Жванецького: “я не стал этим, и я не стал тем, и я передаю тебе свой опыт”. Ви можете чітко визначити для себе або лише невиразно уявити ті можливості, які ви не реалізували (не проявили), а отже реалізувати або проявити ці можливості у власному розумі. Однак при цьому завжди залишається величезна сукупність можливостей, що виходять за межі вашого розуміння або взагалі вашого розуму. Саме ця сукупність і є просто можливостями (mere possibilia), тобто тим, що могло б бути, але не стало.

Інший приклад, який ілюструє вплив непроявлених можливостей на проявлені: логіка гри в шахи передбачає: якщо ви зробили, скажімо, хід пішаком с4-с5, то тим самим ви активували свій “не-хід” іншими фігурами, і ваш супротивник керуватиметься у грі не тільки (і не стільки) вашим ходом, але й вашим “не-ходом” іншими фігурами.

З обох прикладів очевидно, що в потенційованому бутті світ проявлених можливостей і світ непроявлених можливостей перебувають у жорсткому взаємозв’язку. Такий зв’язок передбачає, що, наприклад, будь-яка проявлена (реалізована) можливість визначається всією безконечною сукупністю проявлених і непроявлених можливостей. Будь-яка проявлена можливість одночасно активує цю сукупність і активується цією сукупністю.

 

                                       Потенційоване буття

 

Проявлені можливості           <-------------->        Непроявлені можливості

(реалізовані, існуючі)                                       (нереалізовані, неіснуючі)

            |                                                                            |

Матеріальні об’єкти                                            Mere possibilia

(те, що могло бути і стало)                                  (то, що могло бути, але не стало)

Абстракції

(продукти мислення,

в т.ч. віртуальна реальність)

 

Tобто потенційоване буття – це буття загального взаємозв’язку, коли щось одне не може бути без усього іншого, коли щось одне обумовлене всім іншим і водночас обумовлює все інше. Наприклад: я такий, яким є, через те (і лише через те), що світ є таким, яким він є. І навпаки, світ такий, яким він є, через те (і лише через те), що я такий, яким є.

Можливо, зрозуміліше описав такий взаємозв’язок англійський філософ Сиріл Джоад у своїй праці “Вступ до філософії” (“Guide to Philosophy”, 1936):

“Всі речі в універсумі тісно пов’язані між собою сіткою відношень […], що пронизують їхнє буття, роблячи їх тим, чим вони є. Змінюючи річ, ви змінюєте її відношення, а значить змінюєте все в універсумі. Змінюючи відношення речі, ви змінюєте саму річ. З цієї точки зору, універсум можна уподібнити величезній лункій залі, де будь-який, навіть дуже тихий, шепіт у будь-якій найбільш віддаленій частині зали відлунюється по всій залі”. [23]

Такий жорсткий взаємозв’язок є очевидним і з принципів достатку та неперервності англійського філософа Артура Лавджоя:

“[Принцип достатку – це] не лише теза про те, що всесвіт plenum formarum [виповнений формами], в яких вичерпно представлена вся мислима багатоманітність типів живого, але також і будь-які інші умовиводи з припущення про те, що жодна справжня потенція буття не може залишитися невтіленою; що протяжність і достаток створеного мають бути такими ж великими, як безмежність потенціалу існування, і мають відповідати продуктивним можливостям “досконалого” й невичерпного Джерела; і що світ тим кращий, чим більше речей він містить”.

“Другий принцип випливає з першого і є подібним до нього: в природі не буває раптових “стрибків”; будучи безконечно багатоманітними, речі складають абсолютно неперервну послідовність, в якій немає жодних розривів, здатних стати перешкодою на шляху нашого розуму до осягнення загального взаємозв’язку”. [24]

Такий зв’язок можна поілюструвати і на прикладі потоку. Якщо уважно роздивлятися рух води, наприклад, у річці або струмку, то можна легко помітити, що потік складається з безлічі виникаючих і зникаючих малих і великих круговертей, які пов’язані одна з одною і які водночас визначають напрям усього потоку.

Мовою гідродинаміки: будь-який потік складається з лінійних та нелінійних хвиль, що відрізняються довжиною амплітуди (частотою); нелінійні хвилі утворюються з лінійних, коли частота цих останніх починає перевищувати певний критичний рівень; нелінійні хвилі утворюють круговерті (турбулентність); річка, струмок – приклади турбулентних потоків; примітним є те, що турбулентність утворюється спонтанно. Щомиттєва мінливість – ще одна характеристика потоку.

Потенційоване буття - подібне до такого потоку. Це потік, що складається з безконечної кількості різноманітних можливостей, індиферентних по відношенню до існування і неіснування. Одні з них проявлені (ми зазвичай кажемо “існують”) у вигляді предметів, тварин, людей, абстракцій і т.п., інші – не проявлені (ми зазвичай кажемо “не існують”). Але всі вони входять в єдине потенційоване буття. Стосовно ж кожної конкретної людини, то вона теж, подібно до мікро-круговерті в потоці, є такою (проявленою) можливістю, не більше, але й не менше. 

Таким чином, потенційоване буття складається з безконечного ряду проявлених і непроявлених можливостей, взаємопов’язаних, взаємозалежних і мінливих.

Втім, ідея загального взаємозв’язку, що визначилася у стародавніх східних релігійно-філософських вченнях, стала сьогодні чи не тривіальною. Наприклад, у сучасній західній філософії (в рамках і монізму, і плюралізму) обговорюється вже не сама ідея такого взаємозв’язку, а (1) питання про співвідношення цілого та його частин – про те, що є первинним: ціле по відношенню до частин чи частини по відношенню до цілого; та (2) питання про характер зв’язку між самими частинами. [25] Сперечатися про це можна, звичайно, безконечно довго, так само як сперечатися, наприклад, про те, хто кого визначає: ваші батьки вас чи ви – ваших батьків, і як саме це відбувається? Або що виникло першим – курка чи яйце?

Примітним, однак, є те, що навіть в цих дискусіях про характер загального взаємозв’язку мова йде переважно про речі, що існують (або існували), хай навіть і в такій ефемерній формі, як абстракції або віртуальна реальність, тобто про те, що “можна помислити”. При цьому мовчазно підтверджується теза: “те, що неможливо помислити, не є предметом філософії”. А проте, цю кантівську тезу слід було б доповнити дуже істотним зауваженням: те, що неможливо помислити, не є предметом філософії у рамках певного типу філософського мислення і прийнятих в даному типі мислення методів визначення. Відтак стане зрозуміло, що дана теза спрацьовує лише при ствердних методах визначення (напр., підведенні того, що визначається, під ширше поняття або порівняння його з іншим, уже визначеним) і лише в рамках певних філософських доктрин. Всі ствердні визначення оперують такими поняттями, як місце, час, межі, розміри, дихотоміями “неперервне-дискретне”, “складне-просте” і т. п. Але всі вони втрачають сенс, наприклад, у таких явищах, як явища самоподібності або фрактали. [26] Співвідношення частини і цілого у фракталі є зовсім інакшим, ніж традиційне “складне є сумою простих частин”. Таке визначення в цьому випадку застосувати неможливо. І правими є ті дослідники, котрі вважають, що самоподібність “є певним конструктивним фактором, фактором, що вимагає такого самого статусу очевидності у фракталі, як статус гладкості евклідової прямої”. [27]

У східній релігійно-філософській думці (в Упанішадах) існує якісно інакший спосіб визначення – визначення через заперечення. “Neti neti” в перекладі з санскриту означає “не те і не те”. Це точніший спосіб визначення. Якщо даний предмет не є ні тим, ні тим і ні якимось іншим, то це саме даний предмет. На перший погляд, такий спосіб визначення виглядає абсурдно, адже для визначення якогось певного предмета нам доведеться перерахувати всю сукупність того, що існує. З другого боку, саме “neti neti” найкраще засвідчує загальний взаємозв’язок буття. Кажучи просто: А є лише тому, що є Б, В, Г, Д і т. д., і навпаки, Б, В, Г, Д і т. д. є лише тому, що є А. Це зрозуміло. Зрозумілим є і жорстка взаємозалежність рослин і тварин. Але при переході до світу людей спрацьовує принцип антропоцентризму, і ми зазвичай кажемо, що людина не пов’язана жорстко з іншими видами, а співіснує з ними. Це різні речі. Ми наче соромимося зізнатися собі, що ми є точнісінько так само жорстко взаємопов’язаними з рештою світу, як, наприклад, квітки жимолості з сутінковими метеликами бражниками. Або як круговерть з іншими круговертями і з усім потоком. У світі людей діє той самий принцип: я є лише тому, що є ти, він, вона, інші, і навпаки. Теза “neti neti” якраз і є виразником такої загальної взаємозалежності. Взаємозалежності не лише всього так чи інакше проявленого, а й (навіть більшою мірою) жорсткого взаємозв’язку цього проявленого з непроявленим.

З наведеного вище прикладу з фотографією випливає: ми звикли визначати свій теперішній стан як результат наших власних минулих вчинків. Скажімо, я по життю зробив те і те (реалізував якісь свої можливості), і саме тому я такий, яким є на даний момент. Це звичний для нас спосіб самовиправдання або самобичування (залежно від настрою). Однак з таким самим (і навіть більшим) успіхом ми можемо визначати себе і так: я по життю не зробив те і те (не реалізував якісь свої можливості)  і саме тому я такий, яким є на даний момент. Показово: того, що ви не зробили завжди буде набагато більше, ніж того, що ви зробили. Це зрозуміло, адже будь-який ваш вчинок – це примноження (активація) ваших можливих вчинків (в тому числі й тих немислимих mere possibilia), так би мовити в геометричній прогресії. В цьому сенсі, те, чим ви є на даний момент, залежить не лише від того, що ви зробили, але й у незмірно більшому ступені від того, що ви не зробили. Всі ваші нереалізовані (на певний момент) можливості можна умовно розділити на ті, що, на ваш погляд, від вас залежали (назвемо їх можливостями 1 порядку), і ті, що від вас не залежали (можливості 2 порядку). Причому з кожним вашим наступним вчинком світ можливостей 2 порядку збільшуватиметься набагато швидше, ніж світ можливостей 1 порядку, хоча б тому, що він включає в себе і ту, постійно зникаючу з поля нашого розуміння, безконечність просто можливостей (mere possibilia), в якій ви ще не існували. Тобто будь-яка ваша можливість 1 порядку – це безконечнократне примноження можливостей 2 порядку.

Таким чином, людина одночасно і створює (відкриває, реалізує) можливості, і створюється з можливостей. В цьому сенсі, людину можна визначити як “можливість можливостей”.

Однак усе це є справедливим і по відношенню до будь-якого іншого існуючого (проявленого) об’єкта. Навіть придорожній камінець є проявленою можливістю, що має свої власні можливості. Ці його власні можливості залежать від асиметрії його положення. Адже камінь, що лежить при дорозі на рівнині, і камінь на вершині гори мають різні можливості, чи не так?

Будь-який існуючий об’єкт, будучи реалізованою (проявленою) можливістю, існує в особливому “силовому полі” нереалізованих (непроявлених) можливостей. Подібно до круговерті в потоці, він є одночасно і творцем цього силового поля, і його породженням. Він змінюється в залежності від усього потоку і одночасно впливає на весь потік.  

Оскільки будь-яка можливість у потенційованому бутті пов’язана залежністю з усіма можливостями, то можна говорити про фрактальність або самоподібність потенційованого буття. Інакше: згадуючи приклад з грою в шахи (коли ваш хід визначає всю сукупність ваших “не-ходів”), можна дійти такого висновку: у будь-якій “точці” потенційованого буття, де знаходиться щось одне, завжди знаходиться і все інше. В цьому сенсі, можна припустити, що потенційоване буття за своєю структурою, є дуже близьким до фрактала, причому до фрактала, подібного до турбулентного потоку, такого, який щомиті змінює, рекомбінує свої складові, але який саме тому залишається потоком.

З власного досвіду нам відомо, що всі наші плани й задуми завжди втілюються не зовсім так (або й зовсім не так), як ми задумували. Між нашими планами та їх реалізацією завжди стоїть, як здається, усмішка диявола, яка постійно спотворює ці плани (часом до невпізанності). Залежно від міри цього спотворення ми найчастіше пояснюємо все це невдалим збігом обставин, долею, посмішкою диявола або Божим Провидінням, не замислюючись особливо над тим, що все це означає. А проте, слід дивуватися не так “невдалому збігові”, як тому, що нам узагалі вдається щось утілити з наших планів. Адже між нашими задумами і їхнім втіленням завжди лежить не лише безконечний світ можливостей, реалізованих іншими (людьми, рослинами, тваринами, об’єктами), а й світ можливостей, не реалізованих іншими, який безконечно збільшується і змінюється. Причому не лише тих можливостей, про які ми можемо помислити, але й (незмірно більшою мірою) тих mere possibilia, про які ми можемо сказати лиш – “не те і не те”. 

Втім, схоже, що, зчіплюючись одна з одною, посилюючи або послаблюючи одна одну, саме ці нереалізовані можливості утворюють особливі світи й галактики, поле тяжіння яких породжує ту даність, в якій ми живемо.

Слід зазначити, що онтологія можливого свого часу була проблемою не лише для філософів, а й для фізиків. Адже з розвитком фізики всесильність формули “буття є, а небуття немає” істотно похитнулася, оскільки було відкрито т. зв. квантові стани, які неможливо пояснити в термінах “існування” та “неіснування”. Наприклад, виявилося, що мікрочастинка має властивості і корпускули (кванта), і хвилі, тобто неможливо визначити, що ми саме спостерігаємо насправді: частинку з певною масою та енергією чи коливання середовища (поля). Виявилося також, що те, як визначати частинку, залежить від спостерігача. Один може визначити її як корпускулу, інший – як хвилю. При цьому одні дослідники (Н. Бор) стверджували, що говорити про те, чим частинка є насправді, позбавлено сенсу, інші дослідники (В. Гейзенберг) наполягали на тому, що до спостереження можна вважати частинку можливістю (потенційністю), що реалізується (здійснюється, проявляється) під час спостереження. Деякі дослідники (К. Поппер) вважали, що ці нереалізовані, непроявлені можливості є так само реальними, що й, наприклад, фізичні сили та силові поля.

У сьогоднішній трактовці квантової теорії (за Р. Фейнманом) частинку розглядають як інтеграл можливостей. Тобто з усіх можливих траєкторій руху частинки видимими (проявленими) для спостерігача стають ті, хвильові фази яких посилюють одна одну (згадаймо, як С. Гокінг пояснював нерозуміння деякими філософами експерименту “Кіт Шредінгера”). На думку дослідників, із цього випливає таке: “Поняття “можливість”, що його використовують в інтерпретаціях квантової механіки, в “інтегралах по траєкторіях”, у принципі найменшої дії та його аналогах, замість статусу метафори й математичної абстракції одержує онтологічний статус. Фраза “відбір з усіх можливих станів (траєкторій)” набуває фізичного смислу додавання фаз. Хвильова функція стає формальним виразом можливості”. [28]  

____________________

[1] С. Хокинг. Черные дыры и молодые вселенные // Вселенная Стивена Хокинга. Три книги о пространстве и времени. – СПб: Амфора, 2013. – С. 262.

[2] “Так что не только возможно возникновение — привходящим образом — из не-сущего, но и, [можно сказать], все возникает из сущего, однако из сущего в возможности, а не из сущего в действительности. И именно это [сущее в возможности] означает единое Анаксагора; лучше его изречения “все вместе” или утверждения Эмпедокла и Анаксимандра о смеси, или изречения Демокрита было бы высказывание: “Все вещи были вместе в возможности, в действительности же нет”” Метафизика, Кн. ХІІ, гл. 2. – Аристотель. Соч. в 4-х томах. – М.: Наука, 1975. – Т.1. - С. 301.

[3] Г.В.Ф. Гегель. Энциклопедия философских наук. Ч.1. Наука логики. – М.: Наука, 1974. – Т. 1. – С. 315-316.

[4] Там же. – С. 318.

[5] Тут і далі праці Больцано цит. по: B. Schnieder. Mere Possibilities – Bolzano’s Approach to Non-Actual Objects // Journal of the History of Philosophy. - October 2007. - Vol. 45. – No. 4. – P. 525-550.

[6] Больцано розглядав судження як структуровані, такі, що складаються з двох частин: самого суждення та ідеї (концепту).

[7] B. Schnieder. Mere Possibilities – Bolzano’s Approach to Non-Actual Objects // Journal of the History of Philosophy. - October 2007. - Vol. 45. – No. 4. – P. 548.

[8] Aнгл. переклад: A. Meinong. The Theory of Objects. - Trans. Isaac Levi, D. B. Terrell, and Roderick Chisholm  // Realism and the Background of Phenomenology, ed. Roderick Chisholm. Atascadero, CA: Ridgeview, 1981.

[9]Oсновна праця: E. Zalta. Abstract Objects. An Introduction to Axiomatic Metaphysics. – Dordrech/Boston/Lankaster: D.Reidel Publishing Company, 1983; переглянута й доповнена: The Theory of Abstract Objects. – Metaphysics Research Lab, 1999. – Ресурс: www. stanford.edu

[10] Kритику такого широкого розуміння абстрактності див.: C. Menzel. Possibilism and Object Theory // Philosophical Studies, 1993. – Vol. 69. – P. 195-208.

[11] E. Zalta. Abstract Objects. An Introduction to Axiomatic Metaphisics. – Dordrech/Boston/Lankaster: D.Reidel Publishing Company, 1983. – P. 39.

[12] Див.: E. Zalta. Abstract Objects. An Introduction to Axiomatic Metaphisics. – Dordrech/Boston/Lankaster: D.Reidel Publishing Company, 1983. – Р. 11, 106; P.34: “for every expressible set of properties, there is an abstract object which encodes just the members of the set”.

[13] Там же. -  Р. 2; см. также: Р. 62-64,  91-93.

[14] Tам же. – Р. 80.

[15] Ресурс: http://www.15926.info/functional-physical-object/popper80.pdf

[16] Хоружий С. С. Род или недород? Заметки к онтологии виртуальности // Вопросы философии, 1997. - № 6. - С. 66.

[17] Самсонов Л. А. На пути к ноосфере // Вопросы философии, 2000. - № 7. - С. 60-61.

[18] Див., напр.: Носов Н. А. Виртуальная психология. - М.: Аграф, 2000. - С. 61.

[19] М. Хайдеггер. Время и бытие. – В кн.: М. Хайдеггер. Время и бытие. Статьи и выступления. – М.: Республика, 1993. – С. 395.

[20] Эпштейн M.H. Философия возможного. – СПб: Алетейя, 2001. - С. 289.

[21] Див. статтю “Classical Possibilism and Lewisian Possibilism”, а також статтю “Actualism” у Стенфордській філософській енциклопедії (Stanford Encyclopedia of Philosophy). - Ресурс: www.Stanford.edu

[22] Про потенційоване буття див. також мою статтю “Симультанность и симультанная история” на ресурсах: www.academia.edu; www.philosophy.ua

[23] C. E. M. Joad. Guide to Philosophy. – New York: Dover Publications, 1957. – P. 414-415.

[24] А.Лавджой. Великая цепь бытия. – М.: Дом интеллектуальной книги, 2001. - С.56, 335.

[25] См., напр.: J. Schaffer. Monism: The Priority of the Whole // The Philosophical Review, Duke University Press, 2010. – Vol. 119 (1). – P. 31-76).

[26] Багатьом відома роль фракталів у комп’ютерному моделюванні. Фрактальний об’єкт – це об’єкт, загальна форма якого повторюється в кожній його частині. Інакше: фрактал – це приклад того, як з однієї геометричної форми можна утворювати неймовірно складні зображення. (Докладніше про фрактали див., напр.: Р.М. Кроновер. Фракталы и хаос в динамических системах. Основы теории. – Пер. с англ. - М.: Постмаркет, 2000.) Прикладом такого природного фрактала може бути не лише сніжинка або кристал, або потік, або голограма (класичні приклади фракталів), а й будь-яка рослина, будь-який представник живої та неживої природи. На думку дослідників, фрактали – це і є “ритм життя”, вони нагадують нам про те, що неймовірно складні утворення можуть виникати з неймовірної простоти. (Див., напр.: J. Ruis. Fractals: Living Between Zero and Infinity. – Ресурс: www.fractal.org)

[27] Тарасенко В.В. Метафизика фрактала. – Ресурс: Электронная библиотека по философии - http://filosof.historic.ru

[28] Терехович В. Э.  Интерференция возможностей, или как «интегралы по траекториям» объясняют вероятностную причинность // Философия науки. – Новосибирск: СО РАН, 2012. - № 2 (53). – С. 118.

Український філософський фонд:
01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська 4, к. 322
+38 044 279-16-70
uffon@ukr.net
Facebook


Ініціатива "Ребрендинг філософії":
Іламі Ясна
ilami.yasna@gmail.com
+38 044 331-15-04
+38 050 037-30-10
Facebook